Він не є чимось новим в історії людства - зародився ще у XVIII сторіччі, а вже у XIX сторіччі його прихильники влаштовували масові акції протесту.

В кожній країні антивакцинаторський рух мав свої особливості та етапи розвитку, тож ми розповімо лише про основні моменти його розвитку від появи першої вакцини до сьогодення, та події, які йому сприяли.

Віспа. Інокулятори та вакцинатори

По суті антивакцинаторський рух з'явився ще до появи перших вакцин і був пов'язаний з епідеміями віспи.

Ця вірусна інфекція передається повітряно-крапельним шляхом, призводить до лихоманки, нудоти та блювоти, утворення гнійних наривів (пустул) на шкірі та слизовій оболонці. Ті, хто вижив після хвороби, могли навіки лишитися з рубцями на місці висохлих пустул або ж осліпнути. Вірус гине, якщо перебуває поза межами тіла людини. Окрім того, люди, які вижили, отримували імунітет на все життя.

Щодо того, коли і як саме віспа з'явилася в історії людства, досі тривають дискусії, але достеменно відомо, що вже у ранньому середньовіччі епідемії віспи знищували цілі села у Східній Азії. У Японії епідемія віспи у 735-737 роках призвела до загибелі 25-35% населення, зруйнувала сільське господарство, а відповіддю на неймовірні страждання стало масове поширення буддизму в країні.

Приблизно у цей час віспа поширилася на арабський світ, а звідти і до Європи. У XVI сторіччі іспанські конкістадори занесли віспу до Америки, де вона призвела до масової смертності представників корінних народів. Зокрема, за найбільш популярною версією, її жертвою стала оспівана студією Діснея Покахонтас.

Приблизно з середньовіччя деякі африканські та азійські народи, щоб вберегтися від віспи, практикували варіоляцію (умовна назва, яка походить від латинської назви віспи - variola) - втирали гній з пустули хворої людини в невеликі подряпини на ногах чи руках здорової людини.

Зазвичай, така людина хворіла на віспу у легкій формі й не мала рубців після хвороби. Таку практику, наприклад, описав перський лікар та філософ Абу Бакр ар-Разі (864-925) - перший, хто достеменно виокремив кір та віспу як різні хвороби.

У Європі практика варіоляції з'явилася набагато пізніше завдяки леді Мері Вортлі Монтегю (1689-1762), аристократці та письменниці, яка 1717 року поїхала до Стамбулу, куди її чоловіка призначили послом. Вона з головою поринула у східну культуру, проводила чимало часу у розмовах з мусульманськими жінками, які й розповіли їй про варіоляцію.